Текст песни Стефаник Василь - Камінний хрест
- Исполнитель: Стефаник Василь
- Название песни: Камінний хрест
- Дата добавления: 22.03.2020 | 16:40:05
- Просмотров: 213
- 0 чел. считают текст песни верным
- 0 чел. считают текст песни неверным
Текст песни
IВідколи Івана Дідуха запам'ятали в селі газдою, відтоді він мав усе лиш одного
коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в
борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу
мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як
нашильником.
То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили
виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися, як струнви, і однако з
гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду, а Івана як коли би хто
буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь
виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва
рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.
Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї
не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишель як би під пахою. І
кінь, і Іван держалися крепко, бо оба відпочали через ніч. То як їм траплялося
сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і
широчезних п'ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося
на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого
розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня.
Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк
забився.
— Та цу ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван
іспересердя.
— Діду Іване, а батюгов того борозного, най біжить, коли овес поїдає...
Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч зі свого поля. Але Іван
здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг
бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:
— Не біси, вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися...
А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений,
як би два залізні краки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв.
Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину
завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і
щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він
ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його і не сіяв
і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти.
Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх.
Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:
— Е-ех, мой, як тобов грєну, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!
Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей
на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:
— Сонце пражить, але не пражить, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх,
аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно
в роті, аж гірко. Ледви я добивси на гору. А на горі такий вітрець дунув на
мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці
зачєло ножами шпикати — гадав-сми, що минуси!
Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його
Переломаний.
Але хоч той горб його переломив, то політки давав добрі. Іван бив палі, бив
кілля, виносив на нього тверді кицки трави і обкладав свою частку довкола, аби
осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій
збув на тім горбі.
Чим старівся, тим тяжче було йому, поломаному, сходити з горба.
— Такий песій горб, що стрімголов удолину тручєє! Не раз, як заходяче сонце
застало Івана наверху, то несло його тінь із горбом разом далеко на ниви. По тих
нивах залягла тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував
пальцем на свою тінь і говорив горбові:
— Ото-с ні, небоже, зібгав у дугу! Але доки ні ноги носе, то мус р
Перевод песни
IEver since Ivan Didukh was remembered in the village by the gas, since then he had only one
horse and small cart with oak barrel. The horse was harnessed in the underwear, himself in
furrow; he had a belt and a collar on his horse, and Ivan had a small one
rope helmet. He did not need a collar, because with his left hand he stopped, maybe better than
collar.
Just as the sheaves were pulled from the field or the manure into the field, however, both on horse and Ivan lived
acted, however, to them both downhill sides were attached like strings, and however with
mountains dragged along the ground. Up came the horse as if on ice, and Ivan as if anyone
the beech on his forehead cracked, such a large vein swelled in his forehead. Top horse
it looked like Ivan would hang him on a collar for some great guilt, and the left
Ivan's hand was twisted around a network of blue veins, like a chain of blue steel.
More than once in the morning, before sunrise, Ivan drove into the field on a footpath. Straps
he did not have one on him, just walked on the right side and held the barbell as if under his arm. AND
the horse, and Ivan held fast, for they both rested through the night. That's how they happened
get off the hump, then fled. They ran along and left behind traces of wheels, hooves and
Ivanov's wide heels. Roadside potions and thistles swung, languished
on all sides behind the cart and dew dropped on those tracks. But sometimes among the greatest
in the middle of the mountain Ivan began to lean on his foot and stopped the horse.
He sat on the side of the road, took his foot in his hands and drooled to find the place where the prick
he crashed.
"Yes scabbard scoop leg, don't wash your saliva," Ivan said
from the heart.
- Grandfather Ivan, and the whips of that furrow, run when the oats eat ...
It was someone who so much laughed at Ivan that he saw his ape from his field. But Ivan
has long been accustomed to such laughs and quietly dragged the thorn further. How could not
pull the thorn, then punched him further in the leg and stood up and said:
- Do not be angry, you will rot, and you will fall, and I have nothing to do with you.
Ivan was also called in the village of Perelomany. He had a defect in his belt because everything went inclined,
as if two iron legs were pulling her torso to her feet. So his wind blew.
When he came home from the army, neither Dad nor Mom, only Hatchina, was forced
flooded. And all his substance was left to him by the father of the bouquet of the highest hump
the highest of the entire rural field. On that hill the women dug sand, and he called
ravines and caves under the heavens like a terrible giant. Nobody plowed it or sowed it
and there was no border on it. Only one Ivan took up his ration to dig and sow.
Both horses were brought with manure under the hump, and Ivan himself was carrying his bag upstairs.
From time to time, a loud shout came from the hump:
- Uh, my, like you greens, and on the thread you fly, what a heavy one!
But, you know, he never thundered because he was sparing the fur, and slowly lowered it from his shoulders
to the ground. And once in the evening he told the woman and the children the following adventure:
- The sun lives, but it does not live, until the fire sprinkles, and I kneel with pus upwards,
until the skin from the knees bounces. Sweat creaked because of every hair, and so we are salty
bitter in the mouth. Ledwie got me up the mountain. And on the mountain such a wind blew on
me, but so light that! But come along, like me in a minute across
conceived with a knife to flog - I thought, minus!
From this adventure, Ivan walked all fledged in his belt, and people called him
Broken.
But though that hump broke him, he gave good politicians. Ivan beat the piles, beat
his keel, he brought out firm pussies of grass, and laid his share round about
the autumn and spring rains did not cure the manure and put it into the ditches. Your age
came down on that hump.
The harder he tried, the harder it was for him, broken, to get off the hump.
- It's such a humpback hump that it jolts headlong! More than once the setting sun
caught John upstairs, bringing his shadow with the hump along the far field. By those
in the fields was the shadow of Ivanov, like a giant leaning in his belt. Ivan then showed
with his finger on his shadow and said to the hump:
- Otto-no no, it seems to have come down into an arc! But as long as the feet of the nose, the mus